Центр надання адміністративних послуг

Практика відшкодування шкоди, завданої збройною агресією, поступово формує нові підходи до визначення належного позивача та меж відповідальності.

У постанові у справі  № 905/546/25 від 26 березня 2026 року Верховний Суд розглянув питання про можливість стягнення збитків із держави-агресора у ситуації, коли позивач набув право власності на майно вже після його фактичної втрати. Ключовим стало з’ясування, чи виникає у такого набувача право на компенсацію шкоди.

Обставини справи

Товариство звернулося до суду з позовом до російської федерації про стягнення реальних збитків та упущеної вигоди, посилаючись на втрату контролю над залізничними вагонами через збройну агресію.

Судами встановлено, що спірні вагони перебували на тимчасово окупованих територіях ще з початку повномасштабного вторгнення. Первісним власником вагонів було інше товариство, якому вже було відшкодовано збитки у межах окремої справи.

Позивач придбав ці вагони у серпні 2023 року, тобто після їх фактичної втрати, при цьому фізичного приймання-передання майна не відбулося.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову і  дійшли висновку, що позивач не довів, що зазначені вагони ним втрачені саме у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України і він не міг самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій по укладанню зазначеного договору купівлі-продажу та підписанню акта приймання-передавання вагонів без їх фактичного (фізичного) приймання-передання.

Відтак, за висновком суду, сукупність наданих до матеріалів справи доказів свідчить про те, що позивач не довів складу цивільного правопорушення, зокрема протиправність поведінки відповідача та причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою країни-агресора російської федерації та шкодою позивача, розміру збитків.

Товариство обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судових рішень, зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права за відсутності правового висновку ВС у подібних правовідносинах, зокрема у разі набуття права власності на майно, що знаходиться на тимчасово окупованій території, після початку збройної агресії.

Позиція Верховного Суду

ВС зазначив, що предметом позову в цій справі є стягнення реальних збитків та упущеної вигоди внаслідок неправомірних дій російської федерації - військової агресії проти України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди розглядають будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

ВС нагадав, що згідно зі статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму Україна зобов'язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.

Суд наголосив: «…застосування судового імунітету росії та відмова у розгляді по суті позову в цій справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань відповідно до означених Конвенцій щодо боротьби з тероризмом».

Оскільки предметом позову в цій справі є відшкодування збитків, завданих збройною агресією росії проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті Організації Об`єднаних Націй, Верховний Суд зазначає, що у цьому випадку судовий імунітет росії не поширюється на спірні правовідносини.

Тож, національні суди України мають повноваження розглядати спори у справах за позовом до російської федерації про стягнення збитків.

Суд також нагадав загальні умови відповідальності за шкоду.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення.

ВС підкреслив: «Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки».

Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані особою за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Ключовим для справи стало встановлення моменту втрати майна та особи, якій ця шкода була завдана.

ВС вказав, що вагони були втрачені товаристим як власником ще до передачі спірних вагонів у їх власність. Сама по собі зміна власника не має наслідком встановлення факту заподіяння збитків покупцю.

Суди попередніх інстанцій встановили, що товариство придбало спірні залізничні вагони згідно переліку, які на дату укладення такого договору вже знаходились за місцем дислокації на тимчасово окупованій території, при цьому, фактичного (фізичного) приймання-передачі вагонів не відбулось.

Дослідивши подані скаржником докази, суди не встановили прямого причинно-наслідкового зв`язку між заявленим позивачем розміром реальних збитків та упущеної вигоди, та початком широкомасштабного вторгнення російської федерації.

Щодо упущеної вигоди Суд зайняв аналогічну позицію, зазначивши, що відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані.

З огляду на вищенаведене, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення з відповідача заявлених сум реальних збитків і упущеної вигоди. При цьому, доводи касаційної скарги наведених висновків не спростовують.

Верховний Суд фактично сформулював чітке правило: право на відшкодування збитків належить тій особі, яка зазнала їх у момент порушення.

Якщо майно було втрачено до набуття права власності, новий власник не може вимагати компенсацію, оскільки відсутній причинно-наслідковий зв’язок і склад правопорушення.

Ця позиція є орієнтиром для справ про воєнні збитки та встановлює межі допустимості вимог нових набувачів майна.