50 на 50: проблема часткової безбар’єрності та як це виправити

Левова частка соціальної інфраструктури в Україні потребує адаптації для маломобільних груп населення, і ця цифра, на жаль, лише зростає через наслідки війни. Хоча безбар’єрність передбачається державними будівельними нормами, на практиці кожен з учасників відновлення трактує їх по-своєму.

Що таке безбар’єрність і чому вона важлива

Безбар’єрність — це принцип створення середовища, доступного для всіх людей, незалежно від їхніх фізичних можливостей, віку чи інших особливостей.

Доступність, своєю чергою, базується на трьох ключових принципах: архітектурна доступність (пандуси, поручні, входи без порогів або з мінімальним перепадом висоти, ліфти, широкі дверні отвори та коридори, доступні санвузли), інформаційна доступність (тактильні плитки, використання шрифту Брайля, контрастні вказівники) та безпека (інклюзивні укриття, евакуаційні шляхи, достатнє освітлення тощо). В реальності громади часто обирають щось одне задля економії бюджету.

Безбар’єрність в інфраструктурних об’єктах: де виникають проблеми

У моїй роботі неодноразово зустрічалися приклади часткової безбар’єрності. Часто вони повністю нівелюють старання громади зробити простір доступнішим.

Наприклад, під час оцінки об’єктів у Котелевській громаді на Полтавщині експерти з безбар’єрності звернули увагу на поширену проблему: навіть там, де сходи формально відповідають вимогам, вони можуть залишатися незручними або небезпечними. Пошкоджені сходинки, відсутність поручнів на зручній висоті, а також відсутність контрастного маркування, яке допомагає людям із порушеннями зору безпечно пересуватися, на жаль, реалії сьогодення.

В одному з випадків сходи були пофарбовані настільки яскраво, що межі між сходинками ставали майже непомітними.

Не менш показовим став моніторинг Кегичівського ліцею на Харківщині. Головний вхід без пандуса, пороги, нестача тактильної навігації.

Це приклад того, що часткові зміни, на жаль, не працюють. Якщо зробити один пандус, на який людина фізично не зможе виїхати: без поручнів, хиткий, то, звичайно, вона просто ним не скористається. Гроші формально витрачені, результату — нуль.

Тоді виникає питання — чому так відбувається?

З досвіду громадського моніторингу мені зустрічалося кілька типових проблем:

• Економія. Доступність досі сприймається як «додаткова опція», тому бюджети на нові ліфти, комплексні універсальні кабіни або інклюзивні публічні простори перші йдуть під скорочення.
• Реалізація. Дотримання норм безбар’єрності передбачено в проєктно-технічній документації, проте реалізація виконана неякісно, деколи навіть абсурдно. Тобто формально вимоги виконані, а фактично — ні. Наслідок такий самий, як і в попередньому варіанті — гроші на вітер.
• «Зробимо потім». Безбар’єрність відкладають на майбутнє через «більш нагальні витрати». На практиці до неї просто не доходять.

Як не припускатися таких помилок?

В Україні поки що немає ефективного контролю за дотриманням норм безбар’єрності. Тож важливу роль у цьому процесі досі відіграє громадський сектор.

Що реально працює на практиці:

• оцінка об’єктів за чек-листами доступності;
• польові оцінки інфраструктури;
• публічне висвітлення проблем.

Ці інструменти можуть використовувати місцева влада, підрядники, замовники, будівельники та громадські активісти. Вони дозволяють не лише виявляти порушення, а й системно працювати над їх усуненням.

Щоб спростити перевірку, використовуйте практичні інструменти: гіди та чек-листи, які допомагають оцінити доступність об’єктів і визначити, що саме потрібно виправити. Такі чек-листи розробляють і громадські організації. Наприклад, ми створили практичний чек-лист оцінки соціальної інфраструктури для різних типів об’єктів у межах проєкту «Безбар’єрні громади: від аналізу до дії» за підтримки Фонду Східна Європа. Також наші експерти перевіряють громади, формують дорожні карти змін і допомагають визначити пріоритети для інвестицій у доступність. Це дозволяє перейти від точкових рішень до системного планування безбар’єрності.

Одним із практичних інструментів такого підходу також є паспорти доступності об’єктів. Йдеться не просто про опис проблем, а про комплексну «картку» об’єкта: з базовою інформацією, оцінкою рівня доступності, фотофіксацією, конкретними бар’єрами та чіткими рекомендаціями, що саме потрібно змінити, і з яким пріоритетом.

Такий підхід дозволяє:

• систематизувати результати моніторингу;
• визначити, які об’єкти є критичними для громади;
• сформувати зрозумілий перелік змін для органів влади та інвесторів.

Наприклад, замість загального формулювання «покращити доступність», у паспорті фіксуватиметься конкретна рекомендація: дооблаштувати вхідну групу — зменшити кут нахилу пандуса, встановити поручні та розширити дверний проріз.

Фактично це перехід від точкових перевірок до управління доступністю на рівні всієї громади. Сьогодні цей підхід уже починає впроваджуватися на практиці. Експерти проводять моніторинги об’єктів із подальшим формуванням таких паспортів і рекомендацій.

Для системного моніторингу також використовуються цифрові інструменти. Зокрема, платформа Big Recovery Portal (BRP) дозволяє відстежувати проєкти відбудови, аналізувати їхні параметри та залишати зворотний зв’язок щодо доступності об’єктів. Крім того, на платформі є можливість залишати коментарі та подавати скарги: фіксувати конкретні недоліки на об’єктах і привертати до них увагу відповідальних органів. Це збільшує шанси того, що їх буде виправлено.

***

Громадський  моніторинг справді працює. У Тернополі після громадської перевірки переробили вхід до поліклініки, який мав надто крутий ухил. Після розголосу і зауважень активістів об’єкт адаптували, і він став доступним для відвідувачів.

Ми всі розуміємо, наскільки складно під час війни знаходити кошти й можливості для всіх необхідних змін. Особливо важко прифронтовим громадам, де щодня доводиться вирішувати значно гостріші проблеми. Але безбар’єрність — це насамперед про людей та про зручність. І, на жаль, кількість тих, хто потребує доступного середовища, лише зростатиме.

За результатами Національного соціологічного дослідження про сприйняття людей з інвалідністю в Україні, 50% опитаних зазначили, що майже ніколи не бачать таких людей у повсякденному житті. І це не випадковість. Коли похід до магазину, аптеки, лікарні чи прогулянка містом перетворюються на низку перешкод, багато людей обирають просто залишитися вдома.

Тому безбар’єрність — це про можливість для кожної людини навчатися, працювати, отримувати послуги, спілкуватися та бути повноцінною частиною своєї громади.